off road
www.motopsihoz.com 2008-2009
on road
off road
on road
Телефонуйте
(044)229-77-66
(095)848-70-01
(095)495-44-73
(097)511-93-43
motopsihoz@ukr.net
А колись нас було троє: ти, вона і я. Так саме в такому порядку: ти, Honda і я. Ображатись було б по тупому, бо це звичайні незмінні розклади чоловічого життя. Звичайно, я бісилась, коли ви кудись їздили без мене, слухали лісову тишу, дивились на хвилі, обнімалися з вітром. Але шо можна було зробити, та й на шо? І так ми жили. Ти красівий, вона шикарна і я так собі, але теж нічого. Вона мені подобалась, ні, не так, я любила її, хоч зрозуміла це тільки тепер, коли її нема. Я і зараз її люблю, часто згадую, іноді дивлюсь на єдину фотографію, яка від неї лишилась. А мені ж так не подобалось, як вона гарчала як скажена, шо всі навколишні машини здригались від страху і одразу починали скиглити своїми нудними сигналками, кличучи господаря. Вибігали вони розлючені, шось кричали, махали руками вслід, але це так - лише здогадки, бо ми того не могли чути, ми вже були далеко. Тепер лише залишається згадувати те несамовите, але таке рідне гарчання. Недавно знайомий підвозив на своїй, вона така тиха, здавалось, шо вона заглохла і просто котиться дорогою. Не те, мабуть звук нашої так і буде до кінця здаватись наймилішим. А найулюбленішим в ній було… ти знаєш, тільки ти знаєш: звичайно, її футболочка. Так прикольно було її відкривати/закривати туди-сюди. І нехай вони є в кожної, але, як кажуть: своя футболочка ближче до тіла. Я боялась її таку швидку і таку непередбачувану, але я довіряла тобі, а значить і їй довіряла. Ви не дуже мене любили, бо я йорзала, погано трималась, жалілась на те, шо незручно, скавучала, шо треба повільніше, набирала в маркеті повні торби, через шо доводилось їхати з нечуваною для вас швидкістю. А ви мені були рідні: ти в шоломі з червоними візерунками і вона жовта з червоним. Так гарно було, аж рвало очі перехожим, вони самі не бажаючи того витріщались на нас і я відчувала себе якоюсь поп-зіркою. Зараз сміюсь над цим, бо кому я в біса треба, всі ті заздрісні погляди були їй красуні. Вона була справжньою зіркою, а ми купались в її променях.
Здавалось, шо так буде завжди. Тепер ми лишились вдвох. І її не повернути і не стрети з пам'яті те противне відчуття натягнутої струни всередині, під вечір її ніби хтось дужче підтягував і спати було не можливо. Я тліла вдома, ти де десь вештався. Мені не було шкода її як речі, я боялась, шо ти збожеволієш. Ти приходив вночі, брав гітару, я слухала і не вірила, шо вдасться колись звільнитись від тягаря на серці. Зараз вже не так, але ті відчуття ніби вчора були. Чому це сталось з нами? Я не знаю. Заспокоюю себе тим, шоб ми б на ній заїхали на той світ і шо так, мабуть, краще. Але хто те знає?
Пробач, якшо розтривожила тебе своїми спогадами, просто самій чомусь стало не пособі.
